Журнал "Ukrainian Dialogue"

Боротьба кримських татар за рівність в Україні набула нової гостроти після того, як Росія перетворила їх на вигнанців на власній землі

Автор: Лілі Хайд

На домівках Бахчисараю майорять небесно-блакитні кримськотатарські прапори, а з місцевих кафе на нерівні вулиці міста просочуються аромати кави та чебуреків. Тут, в історичній столиці кримських татар, зустрічаються поодинокі російські триколори в той час, як прапори України зникли вже кілька місяців тому. Мусульманський заклик до молитви, який було заборонено у радянські часи, лунає над палацом, який побудували кримськотатарські хани 500 років тому. Тоді Крим не був а ні російським, а ні українським, а був Кримський ханат – васал Османської імперії.

На вигляд тут панує спокій. Проте політичний переворот поставив під питання подальше існування як мечетей, так і цих кафе, та спричинив страх кримських татар за власні домівки та пожитки.

“Я живу тут на моїй батьківщині. Я протягом 20 років будувала свій дім, поклала стільки праці у нього. А тепер здається, що завтра може хтось прийти й викинути мене звідси, – каже Фатіма Сейфулаєва, місцева вчителька. – Ми всі цього боїмося. Проте ми впевнені в одному: ми не полишимо нашу батьківщину знову”.

Кримські татари – мусульмани, що належать до тюркських народів, – вже були вимушені полишити власну батьківщину одного разу, коли їх було депортовано з Криму у 1944 році. Наразі вони складають близько 12-15% населення півострову, проте вважають себе корінним народом Криму та продовжують вести довготривалу боротьбу за власне визнання спочатку з Росією, потім Радянським Союзом та Україною.

“Ми не маємо іншої батьківщини, – каже пані Фатіма. – Коли ми молимось Аллаху, ми дякуємо йому за те, що дав нам землю, схожу на рай”.

Кримські татари, чий опір Росії заглиблюється корінням в часи їх депортації та навіть раніше, влаштували національний бойкот влаштованого Росією референдуму у березні 2014 року, коли кримчани голосували за від’єднання від України та приєднання до Росії. Тепер, коли півострів де-факто став частиною Росії, кримські татари стикаються з багатьма питаннями: приймати російське громадянство, чи ставати іноземцями на власній землі; як зареєструвати свою власність та бізнес за російськими законами; чи матимуть їх діти можливість навчатись на кримськотатарській мові? Наскільки потрібно йти на поступки режимові, до якого вони знаходяться в опозиції, та наскільки далеко можна зайти у протистоянні цьому режимові?

“Я – патріот кримськотатарського народу, і вся наша нація не може дисидентами”, – сказав бізнесмен Ленур Ісліамов на зустрічі кримськотатарських лідерів у Бахчисараї після анексій Криму, пропонуючи увійти у новий проросійський кримський уряд.

Проте у другій половині 20 століття кримськотатарська нація була саме такою: нацією дисидентів, що не мають власної держави, та чия мирна боротьба за повернення батьківщини пережила за часом Радянський Союз. Багато хто з кримських татар, не зважаючи на російські закони, які забороняють заклики до повернення Криму Україні, не бажають приховувати свою незгоду.

На тій самій зустрічі у Бахчісараї Едіє Мурадасілова підійшла до російського мусульманського лідеру, який запропонував підтримку та нові можливості з боку Російської Федерації. Порівнявши його до вправних у ораторстві КДБ-шників, вона дала йому українській прапор та закликала молитися Аллаху за повернення Криму Україні. “Я сказала йому те, що хотіла, – розповіла вона згодом. – Він узяв прапор. Мабуть, повісив його у себе в туалеті”.

Народившись у 1946 році, пані Мурадасілова виросла у вигнанні, слухаючи батьківські історії та пісні про Крим. Вона так яскраво розповідає про сімейну трагедію, що сталася до її народження, наче сама її пережила: як 18 травня 1944 року радянські солдати примусили всіх кримських татар з її села полишити свої домівки. Як їх всіх погрузили у переповнені вагони для перевезення скоту, де не було чим дихати, і кілька днів везли у невідомому напрямку. Як на одній з зупинок її старший брат вибрався з вагону на пошуки води і не повернувся, а кілька тижнів потому чудом знайшов свою сім’ю у трудовому таборі на Уралі. Така собі поодинока щаслива історія серед десятків тисяч трагічних історій про втрату.

Подібні історії, що їх пережила кожна кримськотатарська сім’я, яку було примусово депортовано з Криму, викарбувались у колективній пам’яті народу та виховали в нього дух національного спротиву. За оцінками Організації непредставлених націй та народів (UNPO), майже половина всіх кримських татар загинула під час депортації та у наступні роки через труднощі. Проте розкидані по Центральній Азії та Сибіру кримські татари сформували національний кримськотатарський рух, що вилився у 40-річний мирний спротив.

Пані Мурадасілова, яка старшокласницею приєдналась до цього руху, на протязі багатьох років стикалась з радянською оманою та репресіями.

“У 1960-х роках вони звали нас до себе та спочатку вмовляли до співпраці з ними, – каже вона. – Вони завжди питали: «Чого вам ще не вистачає? Ви тут добре живете, маєте роботу, квартиру у центрі Ташкенту (столиця Узбекистану), що ще вам потрібно?” Вони завжди починали ці розмови так ввічливо”.

Проте були не тільки ввічливі розмови. Протягом 1970-1980-х років багатьох кримських татар було засуджено за організацію петицій та звернень. Так, лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв провів 15 років у радянських трудових таборах. Тільки після розпаду Радянського Союзу близько 200 тис. татар нарешті повернулись до своєї батьківщини у 1989-1992 рр. Протягом 23-х років незалежності України вони будували власні домівки, сім’ї, школи, бізнес. Інакше кажучи, будували власне життя.

Після березня цього року всі ці здобутки опинились під загрозою. Омана та репресії, які добре пам’ятає Мурадасілова, схоже, знову повернулись.

У березні було вбито Решата Амєтова – кримського татарина, який протестував проти російської анексії Криму. Навіть кілька місяців потому нікого й досі не притягнуто до відповідальності. Пану Джемілєву та іншому кримськотатарському лідерові Рефату Чубарову було заборонено в’їжджати до Криму протягом 5 років. Іншим відомим кримським татарам погрожували тюремними вироками за російським законом про екстремізм. Кримськотатарські журналісти втратили роботу. До мечетей та кафе у Бахчисараї й інших містах постійно навідуються перевірки правоохоронних органів у пошуках мусульманської літератури, що дозволена в України, проте заборонена у Росії. Або шукають порушення санітарних норм чи у сфері оподаткування.

У той же час, кримські татари приймають допомогу у вигляді оплачуваних державою поїздок до Росії задля юридичних та бізнесових тренінгів, щоби краще адаптуватись до життя у Російській Федерації. Кримськотатарські культурні фундації та музеї ведуть співробітництво з російськими установами з фінансових, освітніх та наукових питань.

Левсер Ісліамов один з таких молодих кримських татар, хто згодився на пропозицію щодо такої поїздки на навчання за рахунок Росії.

“Так, це окупація Криму. Проте ти все рівно маєш якось виживати в умовах цієї окупації та знати “правила гри”, – каже він. – Ми опинились у глухому куті, проте нашою загальною національною ідеєю має бути рухатись далі, працювати. Ми маємо бути більш далекоглядними. Той факт, що ми вимушені вивчати їх закони, не означає, що ми їх підтримуємо”.

Тим не менше, сама лише згадка про “колабораціонізм” відриває глибокі рани. Радянська влада виправдовувала масову депортацію кримськотатарського народу 70 років тому звинуваченнями їх саме у колабораціонізмі з нацистськими окупантами під час Другої світової війни.

“Я навіть не хочу вживати це слово (колабораціонізм) – таке воно болюче для нашого народу”, каже журналіст Динара Османова.

“Будь-які рішення щодо поступок та співробітництва є вимушеними. Наші юристи кажуть, що ми вже живемо у російському законодавчому полі. Ми вже навіть живемо за московським часом. Ми заснули в Україні, а прокинулись на окупованій території”.

На тлі вигнання їх лідерів, кримські татари, що боролись з Радянським Союзом за право повернутись додому, змушені сприйняти таке життя як важку необхідність.